Відповідно до статті 11 Закону України “Про зайнятість населення” держава гарантує особі право на захист від будь-яких проявів дискримінації у сфері зайнятості населення за ознаками, у тому числі, статі. Забороняється в рекламі про вакансії пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі, висувати вимоги, що надають перевагу одній із статей.

Стандартом організацій України “Недискримінаційна реклама за ознакою статі” (СОУ 21708654-002-2011) створено механізм саморегулювання ринку реклами з метою підвищення соціальної відповідальності бізнесу, формування культури маркетингових відносин та попередження розповсюдження дискримінаційних практик засобами реклами. Стандарт стосується усіх засобів реклами. Стандарт призначено для юридичних і фізичних осіб, органів виконавчої влади та інших організацій, які замовляють, розробляють, займаються виготовленням, розміщенням реклами, розробляють тестування, моніторинг та експертизу реклами.

Дискримінацією за ознакою статі визнаються дії чи бездіяльність, що виражають будь-яке розрізнення, виняток або привілеї за ознакою статі, якщо вони спрямовані на обмеження або унеможливлюють визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків.

Реклама не повинна:
- принижувати права чи применшувати значущість обов’язків, очікувань, відносин та суспільних ролей людей однієї чи іншої статі;
- нав’язувати або пропагувати негативні стереотипи щодо соціальних та статевих ролей жінок і чоловіків;
- пропагувати сексуальні образи та насильство;
- застосовувати двозначних виразів, які можуть бути трактовані, як образа для людини однієї чи іншої статі.

Реклама вважається дискримінаційною за ознакою статі якщо зображує чи описує жінку або чоловіка як прикрасу чи сексуальний об’єкт, включає натяки на статеві стосунки та сексуальність людей, які нічим не пов’язані з рекламованим продуктом.

Статтею 17 Закону України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" визначено, що жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права та можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації та перепідготовці. Роботодавець зобов'язаний:
- створювати умови праці, які дозволяли б жінкам і чоловікам здійснювати трудову діяльність на рівній основі;
- забезпечувати жінкам і чоловікам можливість суміщати трудову діяльність із сімейними обов'язками;
- здійснювати рівну оплату праці жінок і чоловіків при однаковій кваліфікації та однакових умовах праці;
- вживати заходів щодо створення безпечних для життя і здоров'я умов праці;
- вживати заходів щодо унеможливлення випадків сексуальних домагань.

Роботодавцям забороняється вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомості про їхнє особисте життя, плани щодо народження дітей. Роботодавці можуть здійснювати позитивні дії, спрямовані на досягнення збалансованого співвідношення жінок і чоловіків у різних сферах трудової діяльності, а також серед різних категорій працівників.

Відповідно до статті 42 Закону України "Про зайнятість населення" праця іноземців може застосовуватися на різних посадах в одного або декількох (двох і більше) роботодавців, за умови отримання дозволу на застосування праці іноземців на кожній посаді.

Праця іноземних високооплачуваних професіоналів може застосовуватися без дозволу на посадах за сумісництвом, якщо строк дії трудового договору на посаді за сумісництвом не перевищує строк дії дозволу за основним місцем роботи.

Іноземний найманий працівник може суміщати роботу на посаді, визначену дозволом, з роботою на посаді тимчасово відсутнього працівника, за умови, що суміщення триває не більше 60 календарних днів протягом календарного року.

Законодавство України не містить єдиного визначення терміну "сумісництво". Його тлумачення наведені в окремих нормативно-правових актах. Так, в пункті 1 постанови Кабінету Міністрів України від 03.04.1993 № 245 "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" зазначено, що робітники, спеціалісти і службовці державних підприємств, установ і організацій мають право працювати за сумісництвом - виконувати, крім своєї основної, іншу роботу на умовах трудового договору. На умовах сумісництва працівники можуть працювати на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина у вільний від основної роботи час. В пункті 1 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України 28.06.1993 N 43, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.06.1993 за N 76, зазначено, що сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.

Згідно статті 105 Кодексу законів про працю України під суміщенням розуміється виконання працівником на тому ж підприємстві, в установі, організації поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткової роботи за іншою професією (посадою) або обов'язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи.

Відповідно до статті 2-1 Кодексу законів про працю України заборонено будь-яку дискримінацію у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від, у тому числі, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД.

Загальнодержавною цільовою соціальною програмою протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2014-2018 роки передбачено запровадження постійного соціального діалогу у сфері трудових відносин між органами виконавчої влади, роботодавцями і профспілками щодо людей, які живуть з ВІЛ, та хворих на СНІД (запобігання дискримінації, формування толерантного ставлення до людей, які живуть з ВІЛ, та дотримання їх прав, безпечних щодо інфікування ВІЛ умов праці).

За рекомендаціями Міжнародної організації праці проблема ВІЛ/СНІД повинна розглядатися як проблема у сфері праці - як будь-яка інша проблема, пов'язана з захворюваннями працівників та умовами їх праці. Не повинно бути ніякої дискримінації працівників у зв'язку з дійсним або приписуваним ВІЛ-інфікуванням. Роботодавці мають надавати працівникам інформацію і проводити навчання про ВІЛ і шляхи його передачі. Не повинно бути обов'язкового тестування на СНІД при прийомі на роботу (крім випадків, передбачених законодавством). Не допускається вимагання від кандидатів на роботу надання особистих відомостей про наявність ВІЛ-інфекції.

Статтею 50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавцям заборонено висувати будь-які вимоги дискримінаційного характеру в оголошеннях (рекламі) про роботу та під час проведення добору працівників, а також вимагати від осіб, які шукають роботу, подання відомостей про особисте життя.

Нормами частини 3 статті 11 вказаного Закону та статті 24-1 Закону України "Про рекламу" заборонено в оголошеннях (рекламі) про вакансії зазначати обмеження щодо віку кандидатів, пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі, висувати вимоги, що надають перевагу одній із статей, а також вимагати від осіб, які працевлаштовуються, надання відомостей про особисте життя.

У разі порушення вказаних вимог рекламодавець (роботодавець, який подав до засобу масової інформації рекламне оголошення) сплачує до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття штраф у 10-кратному розмірі мінімальної заробітної плати.

Відповідно до статті 7-1 Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" при виникненні страхового ризику Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі - Фонд) може здійснювати заходи, спрямовані на запобігання настанню страхових випадків, у межах коштів, передбачених бюджетом Фонду на такі цілі. Страховим ризиком є обставини, внаслідок яких особи можуть втратити роботу і потребують матеріальної підтримки та соціальних послуг. До таких обставин належить вивільнення працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва та праці або перепрофілюванням підприємства, тимчасовим припиненням виробництва.

До профілактичних заходів належать:
- фінансування витрат роботодавця на оплату праці працівників, яких з метою запобігання вивільненню тимчасово переведено за їх згодою на іншу роботу (до 6 місяців протягом року) за умови збереження за ними основного місця роботи (Порядок фінансування витрат роботодавця на оплату праці працівників, яких з метою запобігання вивільненню тимчасово переведено за їх згодою на іншу роботу (до 6 місяців протягом року) за умови збереження за ними основного місця роботи, затверджено постановою правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття 29.01.2009 N 94, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17 березня 2009 р. за N 244/16260 (із змінами));
- фінансування витрат роботодавця на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації працівників, щодо яких є загроза вивільнення у зв'язку з реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, тимчасовим припиненням виробництва, за умови збереження за працівниками місця роботи (Порядок фінансування витрат роботодавця на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації працівників, щодо яких є загроза вивільнення у зв'язку з реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, тимчасовим припиненням виробництва, за умови збереження за працівниками місця роботи, затверджено постановою правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття 29.01.2009 N 94, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17 березня 2009 р. за N 245/16261 (із змінами));
- інші профілактичні заходи, визначені правлінням Фонду.

Проведення профілактичних заходів не поширюється на бюджетні, комунальні та неприбуткові організації. Щодо осіб, які отримують допомогу по частковому безробіттю відповідно до статті 47 Закону України "Про зайнятість населення", профілактичні заходи не застосовуються.